середу, 27 червня 2012 р.

Петро Ківшик: “Українська земля повинна належати українському народові”


Відійшов у вічність, раптово помер незламний духом, одержимий у свої 72 роки багатьма громадськими справами, козацький син, батько, дід - Петро Андрійович Ківшик.


Полтавщина знає його як великого сподвижника аграрної галузі у всі часи - впливового, ініціативного, нерідко суперечливого, норовливого, конфліктного у своїх вчинках. Про нього багато написано у газетах, книгах. У нього випущено немало критичних стріл. А він йшов і добивався свого - по службі, у бізнесі, політиці. І міцно стояв на своєму: українська земля не повинна бути товаром, а українські чорноземи можуть годувати увесь світ хлібом - з мільярдними прибутками для України. Ці державницькі тези звучали у публічних виступах Петра Ківшика, в його статтях та інтерв’ю як народного депутата України, як одного із засновників Аграрної партії України. І це, якщо хочете, - дороговказ хлібороба Ківшика усім нам, сущим на землі.
Пригадую, років три тому був я на першому вересневому дзвонику у Полтавській державній аграрній академії. Виступало багато ораторів від мікрофона на студентському майдані, а мені запам’ятався один - Ківшик. Він говорив лише хвилину, і люди почули ключове, важливе на той час, коли Полтавщина, Україна зібрали багатющий урожай хліба, а дівати зерно було мовби нікуди, комор, елеваторів не вистачало. “Тут, у нашій академії навчається багато закордонних студентів, багато з бідних країн. Кажу вам - гукніть на увесь світ, потелефонуйте, скажіть про врожайну Україну, яка може нагодувати півсвіту!”, - закликав Петро Андрійович викладачів і студентів до державного мислення, до волонтерських дій.
Ближче познайомився я з Ківшиком років сім тому. Прямий, крутий на слівце, конкретний в ділах, акуратний у побуті… Та найбільше, що прихилило мене до подальшого спілкування з цією неординарною особистістю - його непереборний дух як національного патріота.
Звідки б це у чоловікові, колишньому комуністові, чиновникові, який не “випадав” з обкомівської кадрової обойми? Відповідь я знайшов у його рідному селі Удовиченки Зіньківськго райну, коли писав нарис для газети про минуле і сучасне цього села. Виявляється, Удовиченки ніколи не були покріпаченими. Тут споконвіку жили вільнодумні козаки.
Так ось, вільнодумства їхнього нащадка Петра Ківшика часто не сприймало вище начальство, коли Петро Андрійович, як кажуть, уже, було, “вийшов у люди” і почав відігравати помітну роль в економічному і політичному житті Полтавщини. Він сам розумів це, але будучи великим оптимістом, сприймав ставлення до себе іронічно. Одного разу випало мені разом з ним їхати з Києва, де ми були на загальноукраїнській нараді народних депутатів усіх скликань. Петро Андрійович - за кермом свого “Ніссана”, а я - за пасажира. Він був водієм-асом, любив швидку їзду. “Та не гоніть так машину, Петре Андрійовичу, повбиваємося ж”, - прошу його. А він не скидає газу, посміхнувся: “Слухай, Кулик, та все полтавське начальство полегшено зітхне, якщо нас з тобою не стане. Я ж знаю, вони не люблять ні мене, ні тебе!”.
Так, саме Ківшик, всупереч відомим вождям, зберіг для України Аграрну партію, підняв громадську організацію - Всеукраїнську сільськогосподарську палату, котра надала юридичну допомогу сотням людей, провела безкоштовне медичне обстеження тисяч полтавських селян. Але мало хто знає (бо сам Петро Андрійович не афішував цього) про особисте меценатство Ківшика, який власним коштом сприяв багатьом духовним проектам - у виданні книг, у підтримці полтавських артистів, організації концертів. А ще ж він був постійним читачем “Полтавської думки” і передплатив її багатьом своїм знайомим.
Народжений у простій селянській родині, Петро Ківшик виріс до впливового політика-аграрія,  керівника “Облагропостачу”, забезпечив роботою багатьох людей, увібрав у себе і радощі, і докори, об’їздив немало країн, як міг, творив нове життя в новітній Україні, понад усе любив своїх онуків… Вдячна полтавська громада 23 червня 2012 року людно провела його в останню дорогу, поховавши на міському цвинтарі у Полтаві, на Центральній алеї.
Олександр КУЛИК. 

Немає коментарів:

Дописати коментар