Олександр КУЛИК: “Ми витягли Віку з тюрми, а тіло Ірочки Рибалко досі не знайдено”

Полтавський журналіст Олександр Кулик про свою участь у передачах телеканалу СТБ “БИТВА ЕКСТРАСЕНСІВ”

Дві телепередачі “Битва екстрасенсів” - 20 листопада  2011 року і 8 квітня 2012-го - подивилися на каналі СТБ понад 10 мільйонів телеглядачів. Побачене шокувало всю Україну! Люди телефонують Кулику в редакцію “Полтавської думки” і кажуть, що плакали, ридали біля телеекранів. Люди запитують у Кулика: Чи правда все це? Чи справді ні за що рік і три місяці відсиділа у тюремних застінках 16-річна сільська дівчинка-сирота? Чи хтось покарає врешті-решт тих двоногих виродків, які “повісили” на беззахисну сироту немислимий, непосильний її дитячим рукам найстрашніший злочин - вбивство дорослого сильного чоловіка?.. Чи знайшли хоч тіло третьої дівчини? Яким правилам поведінки у суспільстві навчають своїх дітей ті, хто вбив Лілю Пуху, Наталочку Вазерцеву, Ірину Рибалко?.. Люди питають у Кулика, де тепер Віка? Вони глибоко співчувають убитим горем батькам Лілі, Наталі, Іри, готові допомогти їм матеріально, на судові витрати, щоб таки ж знайти і покарати вбивць. А ще люди дякують Кулику за його подвиг і просять бути обережнішим, не ходити одному у темні години доби, оглядатися перед входом у свій під’їзд.
Шановні читачі, телеглядачі і користувачі Інтернету! На ваші телефонні дзвінки і листи до редакції сьогодні відповідає  Олександр Васильович Кулик - головний редактор “Полтавської думки”, кращий журналіст України 2010 року в жанрі журналістських розслідувань на теми корупції, володар найвищої нагороди Спілки офіцерів України - Хреста “За мужність” (за журналістську і правозахисну діяльність).


-Олександре Васильовичу, то де тепер Віка, яку Ви такими неймовірними зусиллями витягли з тюрми?
-Навчається у Полтаві на кондитера. Вона розумна дівчина, володіє чистою українською мовою. Викладачі училища і моя правозахисна команда її всіляко підтримуємо. Один день перебування в тюрмі залишає в людині відбиток на все життя, а тут - рік і три місяці! Наручники, конвоїри, нічний етап, темна і холодна тюремна камера, металева, як для звіра, клітка в суді і кобеляцький суддя, який, по всьому видно було, доводив міліцейсько-прокурорське обвинувачення до 10 років позбавлення дівчинки волі… І це неодмінно б сталося, адже на момент суду горе-міліціонери за “розкриття вбивства” уже отримали і зірочки на погони, і преміальні собі в кишеню, і галочку поставили у звіті для вищого начальства. Віку неодмінно б посадили, якби не суспільний розголос справи через пресу, телебачення. У Віки ж не було нікого, хто б за неї заступився. На це й розраховували зловмисники у погонах і суддівських мантіях. Я одразу це зрозумів, коли у березні 2011 року у селі Ліщинівка Кобеляцького району вперше зустрівся з односельцями Віки і її ріднею.
-І Ви написали у “Полтавській думці” резонансну статтю під назвою “Виродки”, яку передрукували багато інтернетсайтів. Історія з беззахисною сиротою сколихнула всю країну. А як Ви дізналися про те судилище над дівчиною?
-Щодо статті “Виродки”, то, як пам’ятаєте, вона дуже велика, в номері за 31 березня 2011 року на дві газетні сторінки вийшла. Але я написав її одразу після приїзду з Ліщинівки і Кобеляк, за одну ніч, на одному подихові, писав не тільки розумом, а й серцем, не стримував свою чоловічу сльозу. Тому я розумію телеглядачів, які плакали біля екранів… Я поспішав подати статтю у номер газети, що верстався. Це було надважливо, адже суд ось-ось мав винести вирок. Замовники вироку з обласної міліції поспішали. І я мусив дати сигнал суду, дати неспростовні докази невинуватості дівчини. Потім поїхав на суд у Кобеляки, і не сам, а зібрав у Полтаві правозахисників, найняв мікроавтобус. А через газету закликав усі Кобеляки прийти в суд. І люди прийшли, багато прийшло міських жителів і селяни з Ліщинівки, Біликів, Кунівки приїхали. І все це спрацювало!..
Ви ж знаєте, скільки справ закінчується тихо, скільки родин проливають сльози через несправедливий вирок! Таких вироків в Україні значно побільшало. Чому горе-правоохоронці “вішають” злочини на невинних людей? Є дві причини: або відпрацьовують хабар, або ставлять галочку у звіті про розкриття злочину, за що отримують собі зірочки на погони, премії, доплати до зарплати, бо вище звання на погонах - це й вища щомісячна зарплата. У ситуації з Вікою - саме другий варіант: будь-якою ціною розкрити вбивство на фестивалі “Вйо, Кобеляки!”, адже цей масовий захід у серпні 2010 року пройшов під патронатом владної партії. Ця партія ще й гроші виділила, близько 70 тисяч гривень, а належної охорони не організували. А там же понад тисячу молодих людей зібралися на три дні у наметовому містечку на березі Ворскли. І раптом - вбивство. Вночі, за двадцять метрів від наметів, на березі річки. Убили одного з фундаторів фестивалю, полтавського музиканта і художника Сергія Звенигородського. Як у таких випадках буває, з найвищих кабінетів дається вказівка правоохоронцям - знайти і засудити вбивцю. От вони й “розкривали”: викрали неповнолітню 16-річну дівчину-сироту з батьківської хати у Ліщинівці, закрили у міліції, залякали і умовили дівчину-сироту “взяти вбивство на себе”. За це пообіцяли їй через два дні випустити з СІЗО на волю… Поки Віка сиділа в СІЗО сім місяців, ні я, ні в Кобеляках люди про це не знали, а мачусі і батькові Віки міліціонери наказали мовчати. Про це мені родичі сказали. Ці сім місяців обласні слідчі фальшували справу, щоб передати в суд. І аж у березні 2011-го, коли у Кобеляцькому суді відбулися перші два засідання (туди Віку вночі з Полтавського СІЗО привозив автозак), мама убитого Сергія Звенигородського прийшла до мене в редакцію “Полтавської думки” і сказала дослівно: “Я ніколи не повірю, що те дівча, яке оце сидить у суді в клітці, вбило мого сина… Не вірю тим слідчим. Мені люди порадили звернутися до вас, Олександре Васильовичу. Я хочу знати, хто і за що убив мого сина”.
По-суті, убита горем Світлана Миколаївна Звенигородська знайшла в собі мужність зробити виклик злочинній правоохоронній системі, що саджає в тюрми невинних людей. Я схиляю голову перед цією мудрою, інтелігентною жінкою! Вона виростила, виховала талановитого, людяного, доброго (так про Сергія відгукуються його численні друзі), а ще - мужнього сина. Адже Сергій пройшов війну в Афганістані. А тут якісь виродки в погонах, які, певно, й пороху не нюхали, зробили його сексуальним маньяком, який мовби чіплявся до Віки і та його задушила. Заради погонів, премій одразу кілька людських доль ламали: морально і фізично добивали дівчину-сироту і кидали чорну тінь на всю родину Сергія, у якого залишилися і дружина, і донька-студентка.
-І доказів в них не було. Це ж Ви, Олександре Васильовичу, першим озвучили факт, що слідчі попросили мачуху Віки розірвати її блузку і спідничку, мовби то розірвав на ній Сергій?
-Коли я приїхав у село Ліщинівку, біля Вікиної хати зібралося багатенько односельців. Всі почали вимагати, щоб до гурту вийшла її мачуха. І вона вийшла. І старша Вікина сестра, 32-річна Оксана мало не криком до неї: “Кажи, отут при всіх кажи Кулику, що ти зробила з Вікиним одягом!” Тамара, так звати мачуху, певно ж, уже не могла стільки місяців тримати в собі страшну таємницю, тільки мовила: “Ви знаєте, що мені за це буде, як я скажу?” і одразу: “Розірвала… Вони приїхали і попросили, щоб я розірвала блузку і спідницю, бо в них немає доказів Вікиної вини”. “Вони” - це два міліціонери, які вели слідство. Вони сфабрикували версію: Сергій чіплявся до Віки, ось порвав на ній одяг, а вона у відповідь мовби кольнула йому в око і його ж підтяжками задушила. Зізнання мачухи - ключовий момент у моєму журналістському розслідуванні. Всі решта фактів, які я добув, тільки доповнили картину страшного злочину, вчиненого горе-міліціонерами і горе-прокурорами.
-І їх за це підвищили по службі, преміювали?
-За наш з вами рахунок. Бо зарплату, і немалу, вони отримують з Державного бюджету, тобто з наших податків.
-Як таких земля носить! Невже з таким гріхом вони здатні виконувати свої службові обов’язки, захищати скривджених? А їх хтось зможе притягти до відповідальності?
-Думаю, що ні. Ворон ворону ока не викльовує. Бог їм суддя і родове прокляття - неминуче, якщо не в цьому поколінні, то в наступних. А ось в іншій кобеляцькій трагедії - вбивстві трьох дівчат 22 квітня 2007 року - їхні батьки добиваються покарання вбивць. Про це вони заявили і в передачі “Битва екстрасенсів” 8 квітня 2012 року. До речі, цю передачу на каналі СТБ, яку вів експерт-криміналіст Дмитро Мітченков, дивилися понад 10 мільйонів телеглядачів… Як матері після війни хотіли знати, за яких умов загинули на фронтах їхні сини, так і тут: батьки хочуть знати всю правду про вбивство своїх дітей. І держава Україна в особі правоохоронних органів зобов’язана цю правду їм сказати. Тим паче, що органи знають же, хто вбивав. Дітей не повернути. 22-річна красуня Ліля Пуха лежить на кладовищі у Кобеляках, за кілька метрів від могили народного лікаря Миколи Касьяна. 21-річна Наталочка Вазерцева - на кладовищі у селі Василівка Кобеляцького району, за кількасот метрів від батьківської хати. Я був на обох могилах. А третьої могили немає, бо тіла 27-річної Іри Рибалко досі не знайдено…
-Це її мама з телеекрана сказала, що немає де й виплакатися, немає куди віночок покласти?..
-Так, Ніна Василівна Рибалко… По землі ходить майор міліції Микола Гордієнко, який знає, де лежить тіло Ірини, знає, хто гвалтував і вбивав дівчат 22 квітня 2007 року на березі Дніпродзержинського водосховища, поблизу села Солошине Кобеляцького району. Сам Гордієнко сказав про це батькам у перерві одного з судових засідань у Кобеляках. Вбивці зробили його цапом-відбувайлом, придумали версію, що мовби він взявся покатати дівчат на човні, перевернулися, він виплив, а дівчата потонули. За це Гордієнку присудили 3 роки умовно. І справу закрили.
-Коментуючи події у телепередачі “Битва екстрасенсів”, Ви сказали, що за фактом цього потрійного вбивства кримінальну справу взагалі не спішили порушувати? 
-Аж через 4 місяці після 22 квітня порушили. Курку у селі вкрадуть - і справу порушують, а тут три молодих життя загублено! Звісно, люди в погонах, при владі прикривали своїх міліціонерів і прокурорів, які 22 квітня пиячили на березі водосховища. А троє дівчат з двома своїми знайомими хлопцями того ж дня приїхали сюди подивитися на фазанів у вольєрах мисливської бази. На них і накинулися п’яні правоохоронці. Згвалтували і вбили. А хлопцям, Гелі і Павленку, наказали мовчати. І ті мовчать, інакше в тюрмі опинився б брат одного з них - дільничний міліціонер і один з організаторів тієї пиятики.
-Як і з Вікою, ця справа могла тихо пройти через підручний суд - і все б затихло? 
-До того йшлося. Адже до мене в редакцію “Полтавської думки” мама убитої Лілі Пухи - Галина Миколаївна Пуха приїхала аж через рік після трагедії і сказала, що і в міліції, і в прокуратурі, і в суді “кришують” справжніх вбивць. До речі, імена тих вбивць були на слуху в Кобеляках. Батьки попросили мене провести журналістське розслідування, оприлюднити ту злочинну кругову поруку. Я побував на місці вбивства, зустрівся з міліціонерами, які, було, взялися чесно розслідувати справу, але їх раптом відсторонили. Я побував на багатьох судових засіданнях у Кобеляках, Нових Санжарах, Козельщині, Полтаві. Разом з громадським правозахисником Леонідом Митьком переглянув десятки томів сфальшованої слідчими кримінальної справи, долучив до боротьби кобеляцьких депутатів. Одним з ключових моментів була моя зустріч у Нових Санжарах з судмедекспертом Поляковим, який робив розтин тіл Лілі і Наташі і написав у висновку, що вони “потонули через перевертання човна”. Він не мав ніякого права таке писати. Але написав, як його попросила міліція. Сам Поляков мені в цьому зізнався, бо дуже перелякався зустрічі з журналістом, знав, що мав гріх на душі. Адже саме його висновок ліг в основу судового вироку.
-У передачі “Битва екстрасенсів” Ви сказали, що дівчата не були утоплені, бо у кістковому мозку судмедексперти не виявили планктону. Чому суд не звернув на це уваги? 
-А тому, що слідчі, прокуратура не долучили до справи матеріали судмедекспертизи, яку зробив Поляков, бо та експертиза була правильна, а долучили лише його коротку довідку “про утоплення через перевертання човна”, написану Поляковим під чиюсь диктовку. Разом з громадським правозахисником Леонідом Митьком ми добилися того, що Генпрокуратура передала цю справу з Полтави на розгляд Черкаській обласній прокуратурі, і вже черкаські судмедексперти підтвердили відсутність планктону. Відтак справа повинна бути направлена на повторне досудове слідство у зв’язку з нововиявленими обставинами.  
-Ви згадали Леоніда Митька, а його ж самого торік на 5 років у тюрму посадили!? 
-Посадили його і “полюють” за мною. Так і вичікують, де я спіткнуся, щоб накинути на мене наручники. Маю інформацію від порядних, достойних чеcті правоохоронців... Леонід Борисович у справі про вбивство дівчат пройшов зі мною пліч-о-пліч по всіх стежках, по всіх судах. За цей час він виріс у серйозного юриста-правозахисника. Саме він допомагав батькам готувати матеріали для судів. Прокурори про це знали. Ми їм стали кісткою в горлі. Три роки тому авто Митька потрапило в аварію на новосанжарській трасі, неподалік села Бондури: зустрічний автомобіль “Мітсубісі” якогось кременчуцького підприємця на слизькій дорозі гальмонув, а протектори на колесах виявилися лисими, його занесло і вдарило машину Митька. Всі залишилися живі, ніяких тілесних ушкоджень. Але винним зробили Леоніда Митька. Протягом двох років “тягли справу”, аж поки не оформили 60-річному водієві “Мітсубісі” другу групу інвалідності, мовби спричинену ДТП, і суддя в Нових Санжарах, його прізвище Бугрій, раптом дає Митькові 3 роки тюрми, а обласний прокурор в Апеляційному суді додав ще два. Я був на цих судах. Митько не винен. Це помста прокурорів за його правозахисну діяльність. Майор міліції Микола Гордієнко, який, за прокурорською версією, потопив дівчат, ходить на волі, а Леонід Митько, який за тих дівчат боровся і викривав у судах прокурорів, який нікого не вбив - нині сидить у СІЗО і жде остаточного вироку від Полтавського апеляційного суду.
-По лезу бритви ходите, Олександре Васильовичу. Від багатьох людей чую про це, хто знає про Вашу журналістську і правозахисну діяльність. 
-Мене й рідні час від часу зупиняють: “Уб’ють же тебе, кажуть, уб’ють”. Не вб’ють - побояться! Я не один. В обох цих історіях з кобеляцькими дівчатами я долучив до розслідувань інших журналістів, також сміливих і сильних. А я ось виграю вибори - візьму їх собі помічниками-консультантами, дам їм зарплату, і ми разом розслідуємо ще багато  сфальшованих справ.
-Ви маєте на увазі вибори до Верховної Ради? У Вас що, є п’ять мільйонів гривень, щоб їх виграти?      
-У мене й 5 тисяч на вибори немає. Але я виграю! Люди проголосують за мене. Мені не потрібні мільйони для підкупу виборців. Десятки років я захищаю людей, написав сотні журналістських розслідувань, допоміг тисячам скривджених. Це і є мій передвиборчий капітал. Я той громадський діяч і можливий кандидат у депутати, який іде до виборців не з обіцянками, а зі звітом про зроблене.
-Знаю, у 2004 році Ви вже балотувалися по Карлівському виборчому округу і набрали 20 тисяч голосів.
-Так, з 16 кандидатів я зайняв друге місце, хоч і виграв усі 5 райцентрів - Карлівку, Машівку, Нові Санжари, Кобеляки, Чутове, але в селах люди  купилися на безплатні газові лічильники і проголосували за мого основного конкурента. Після виборів був суд - і його ледве не засудили за підкуп виборців. Суддя у Шишаках уже готовий був це зробити, але, як потім нам зізнався, до нього додому вночі приїхали двоє на крутих машинах і “попередили”… Той депутат з 2004 року сидить у парламенті, а тепер ось, люди мені сказали в Машівському районі, що не лічильники, а мішки з борошном роздає одиноким мамам і багатодітним сім’ям. Якщо і цього разу селяни продадуться за ті подачки, за ті продуктові набори, то, певно, і я зневірюся у своєму народові. Але я впевнений, що люди вже інші. І ми з ними переможемо! Ставши депутатом, я витягну з тюрми Леоніда Митька і Карлівського міського голову Сергія Яковенка, якого також засудили на 5 років абсолютно безпідставно. Я доведу до логічного завершення справу про убитих дівчат. А скільки цих справ у мене на робочому столі!.. Та я ж уже буду не один: поряд зі мною як депутатом працюватиме ціла група журналістів, готових виїхати на допомогу моїм виборцям.
-Ви маєте на увазі Полтавську Правозахисну Групу? 
-Так, сьогодні ми працюємо на громадських засадах. А ставши депутатом, я забезпечу цим людям зарплату. Їхня робота заслуговує того. Ви ж знаєте, як нерідко скривджених людей оббирають ще й нечесні адвокати, шалені суми вимагають за ще навіть не зроблену роботу. А я, якщо переможу на виборах, забезпечу своїм помічникам-консультантам щомісячну зарплату, і вони, безкоштовно для моїх виборців, продовжать велику правозахисну роботу.
-Що б Ви побажали сьогодні всім, хто до Вас додзвонився і не додзвонився, побачивши Вас як коментатора у телепередачах “Битва екстрасенсів”?
-До речі, ці передачі і сьогодні можна подивитися на сайті СТБ за 20 листопада 2011 року і 8 квітня 2012-го. А я прошу всіх передплатити “Полтавську думку” на друге півріччя 2012 року і закликати це зробити своїх сусідів, друзів, знайомих. І це буде внесок у нашу спільну перемогу! З передплатних коштів я зможу хоч якусь копійку заплатити своїм помічникам.

З Олександром Куликом розмовляв Ігор ЧЕРЧАТИЙ,  працівник громадської приймальні у Полтаві народного депутата України  Юрія Кармазіна.